БЕЗРІ́ДНИЙ, а, е. Який не має батьків, родичів; одинокий. Були там і безрідні хлопці, ніхто їх не проводжав, ніхто не плакав за ними (Л. Укр., III, 1952, 568); Бувала коло заповітного каменю й Меланочка, підліток, сирота безрідна, занедбана й занехаяна по наймах (Ю. Янов., II, 1954, 158); // Який утратив або порвав зв’язок із своїм народом, своєю країною. Буржуазні націоналісти та їх двійники безрідні космополіти прагнули змалювати Панаса Мирного відірваним від народу (Вісник АН, 5, 1949, 15); * Образно. А по голому степу, мов та бурлацька доля у світі, помандрувало безрідне покотиполе (Вас., Опов., 1947, 40).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 144.