БЕЗУТІ́ШНО. Присл. до безуті́шний. І вчувається йому знову голосіння — тонке, тягуче.., — так щось безутішно голосило (Мирний, І, 1954, 358).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 152.