БИЛИ́НА1, и, ж. Стебло трав’янистої рослини. Пустиня циганом чорніла: Де город був або село — І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло. Билини навіть не осталось (Шевч., II, 1953, 60); На високу билину видряпався вусатий коник з жовтим черевцем (Донч., III, 1956, 388); * У порівн. Кругом мене все чужі люди, чужий рід, чуже село. Я одна, як билина в полі (Н.-Лев., II, 1956, 327).
БИЛИ́НА2, и, ж. Російська народна епічна пісня про богатирів та їх подвиги. Гіперболічні образи дуже поширені в усній народній творчості, зокрема в російських билинах (Деякі пит. поет. майстерн., 1956, 80); В Олексі Поповичі українських дум ми пізнаємо риси Альоші Поповича російських билин (Рильський, III, 1956, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 165.