БОЛО́ТО, а, с.
1. Грузьке місце з надмірно зволоженим грунтом, часто з стоячою водою та вологолюбною рослинністю; багно (в 1 знач.), трясовина. Аби болото, а жаби будуть (Укр.. присл.., 1955, 272); Лечу, лечу, а вітер віє. Передо мною сніг білів. Кругом бори та болота (Шевч., І, 1951, 243); Насилу вибрались стороною і пішли найглухішими болотами в потрібному напрямку (Ю. Янов., І, 1958, 279).
2. тільки одн. Розріджена внаслідок дощів, розтавання снігу та ін. земля на шляхах, стежках і т. д.; багно (в 2 знач.), грязюка. Сонце було на заході. Надворі болото, вітер, холод (Коцюб., І, 1955, 453); Міг би ти [сніг] в калюжу впасти Та й зробитися болотом (Л. Укр., IV, 1954, 166); Козаки й поляки однаково були заляпані болотом по самі очі (Панч, Гомон. Україна, 1954, 407).
◊ Зміша́ти з боло́том кого — образливо схарактеризувати кого-небудь, заплямувати чию-небудь гідність. Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися (Стеф., І, 1949, 122);
Ки́дати боло́том у кого, на кого — бруднити, ганьбити чиєсь ім’я. [Жірондист:] А Цезарям своїм хай б’є чолом, бо ті дозволять всім, хто хоче, на голову, посвячену тріумфом, болотом кидать (Л. Укр., II, 1951, 163).
3. тільки одн., перен. Усе те, що характеризується брудом, застоєм, відсутністю живої діяльності, ініціативи. Нащо вони зробили свідком хатнього болота ту чисту душу?.. (Коцюб., І, 1955, 408).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 215.