БОРОДА́ТИЙ, а, е. Який має бороду. У темно-рожевій мглі, при зорях сребристих, бачив Остап тільки обличчя бородате [турка] (Вовчок, І, 1955, 334); За столом говорив бородатий селянин (Ле, Опов. та нариси, 1950, 127); Цап рогатий, бородатий Зразу лобом з ніг збива (С. Ол., Вибр., 1959, 159); // у знач. ім. борода́тий, того, ч. Людина з бородою; бородач. Василько знову закрив очі й знесилено похилився бородатому на руки (Панч, Гарні хлопці, 1959, 108).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 219.