БРУДНИ́ТИ, ню́, ни́ш, недок., перех.
1. Робити кого-, що-небудь брудним, нечистим. Невеличкі рученята невпокійно бігали по личку, витираючи сльози, бруднили його (Мирний, IV, 1956, 27); Іноді Оленка, бігаючи за метеликами, бруднила черевички (Ільч., Серце жде, 1939, 96).
◊ Брудни́ти ру́ки об кого — що і без додатка — устрявати у якусь невигідну чи неприємну справу; зв’язуватися з ким-небудь недостойним (переважно у бійці). Сагайдак-бей не жав "хліба козацького". Та й навіщо було бруднити руки, коли йому і так належала лев’яча частка здобутого?! (Тулуб, Людолови, II, 1957, 125); Він [сержант] гордовито підняв голову: — ..Буду об нього [німця] руки бруднити! (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 56).
2. перен. Плямувати, опоганювати, ганьбити, безчестити кого-, що-небудь. Пліснява минулого таки липне — з останніх сил, намагається ще бруднити, як може (Ле, Міжгір’я, 1953, 337).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 240.