БРЯ́ЗНУТИ, ну, неш, док.
1. неперех. Однокр. до бря́зкати 1. — Стукну-брязну підківками. Словами додам! (Гл., Вибр., 1957, 237); Брязне клинок об залізо кайданів. Піде луна по твердинях тиранів (Л. Укр., І, 1951, 126); Вікно брязнуло, розлетілась шибка, посипалося скло (Горд., Буян, 1938,17); * Образно. Брязнули промені сонця (Чумак, Черв. заспів, 1956, 77).
2. неперех., розм. Важко, з шумом упасти. Мати зробилась як крейда біла; так і брязнула об землю (Барв., Опов.., 1902, 402); А він [хорт] як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів (Стор., І, 1957, 60); Але пароплав раптом так хитнуло, що графин не встояв на столику і брязнув на підлогу (Донч., III, 1956, 215).
3. перех.і неперех., розм. З силою кинути, ударивши об що-небудь. [Мирон:] Брат одним блюдом так брязнув об долівку, що тільки іскри полетіли (Корн., II, 1955, 30).
4. перех., розм. Сильно вдарити. Брязнула невістку по зубах (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 243.