БУНЧУКО́ВИЙ, а, с, іст. Прикм. до бунчу́к; // у знач. ім. бунчуко́вий, вого, ч. Почесне звання, яке українські гетьмани спочатку надавали синам генеральної старшини і полковників, а пізніше — відставним полковникам і полковій старшині. Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові (Котл., І, 1952. 151).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 257.