БУРХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.
1. неперех. Швидко рушити вперед. Іграє і піниться синєє море. Хтось човен на море пустив. Бурхнув він по хвилі, ниряє на волі (Греб., І, 1957, 83); // Навальне ринути. Двері в келію неначе рвонулись і одскочили, неначе в двері бурхнула буря… (Н.-Лев., III, 1956, 371); // перев, безос. Хлинути (про рідину). Бурхнуло з неба, мов із бочки (Котл., І, 1952, 106).
2. перех. З силою кинути; шпурнути. Вона сес зачула, Рученьками сплеснула; Рученьками сплеснула, В Дунай зілля бурхнула (Чуб., V, 1874, 833); // Линути (рідину). Отець Тарасій.. без сорому взяв пляшку, бурхнув рому в стакан (Н.-Лев., III, 1956, 376);* У порівн. Я кидаюсь, ніби хто бурхнув на мене вїдро холодної води (Вас., II, 1959, 296).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 261.