В’Я́ТИЧІ, ів, мн. (одн. в’я́тич, а, ч.). Давнє східнослов’янське плем’я, яке жило над Окою та Москвою-рікою. На Оці та її притоці Москві-ріці жило слов’янське плем’я в’ятичів (Іст. СРСР, І, 1956, 59); У VIII-IX століттях Київ був головним містом полян, які підтримували широкі економічні зв’язки з древлянами, сіверянами, радимичами, дреговичами, в’ятичами, волинянами та іншими східнослов’янськими племенами (Визначні місця Укр., 1958, 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 799.