ВА́БИТИ, блю, биш; мн. ва́блять; недок. 1. перех. і перех. Манити кудись чимсь принадним, викликати жання до чого-небудь. Дверей не відімкнув я і гукнув: аремне вабиш, мій лукавий гостю!" (Л. Укр., IV, 54, 113); Вечір вабив на двір, на берег, де зелена трава верби (Ю. Янов., I, 1958, 130); Росяні перли, розсипі за ніч по травах і вітах ялин, займалися феєричними вогнями, горіли барвами веселки, вабили дівчину пісні (Д. Бедзик, Плем’я.., 1958, 56).
2. перех. і неперех. Притягати до себе. Викликати потяг. О, чарівнице-природо! Навіщо ти мене вабиш своїм чаром? (Мирний, IV, 1955, 316); Мінливе Чорне море вабить погляд (Рильський, І, 1956, 429); В ній бриніли й вабили сміливість, граціозність, жіноче кокетство (Дмит., Розлука, 1957, 10).
3. перех., мисл. Приманювати птахів та звірів вабиком або звуками, підробленими під їх голос. — Маєте знати, я також лісний, я також стрілець, але ваблю звірину.. в засідку (Фр., VIII, 1952, 186).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 273.