ВДЯ́ЧНИЙ, а, е. 1. Який відчуває вдячність до кого-, чого-небудь. Сам [Павло] ні до кого не обзивався, немов не смів, а як коли до його хто обізветься, то такий він вдячний, радий такий! (Вовчок, І, 1955, 179); Я дуже і дуже був би вдячний Вам за поміч у сій справі (Коцюб., III, 1956, 231); Ми радянській владі вдячні, вдячні Партії за все (Тич., II, 1957, 238); // Який виражає вдячність. Один вдячний погляд урятованої дівчини проняв Максима наскрізь (Фр., VI, 1951, 19); Хворий відповів блідою вдячною усмішкою (Тулуб, Людолови, І, 1957, 43).
2. Який виправдовує покладені на нього надії, ставлення до нього і т. ін. — І нічого, крім мрій, мені не зосталося, — скаржиться шофер, знайшовши вдячного слухача, — а колись було… Хто перший пілот в ескадрильї? Я (Ю. Янов., II, 1954, 184).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 314.