ВЕЛИЧА́ННЯ, я, с. 1. Дія за знач. велича́ти. Вони на свято тут зійшлись, Шевченка славу привітали; В простім суворім величанні, В любові щирій і пошані (Мас., Сорок.., 1957, 503); Серед такого величання йде сердешна Оксана, і куди йде, не зна (Кв.-Осн., ІІ,1956, 463).
2. Дія за знач. велича́тися 2. Ні, се, власне, не було хвалою, але се більше варто було, ніж звичайне величання матірок своїми дочками (Л. Укр., III, 1952, 668); І він розповідав угорцеві про це велике з пишанням та величанням (Гончар, І, 1954, 201).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 321.