ВЕЛИЧА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. 1. Називати кого-небудь шанобливим ім’ям, підкреслюючи цим свою повагу до нього. Один одного звикли добродіями величати (Сл. Гр.); [Наталка:] Здорові були, добродію, пане возний!.. Я вас зову так, як все село вас величає, шануючи ваше письменство і розум (Котл., II, 1953, 6); Він величав її "нашим заспівувачем", побажав їй багато здоров’я-віку (Гур., Новели, 1951, 8); // розм. Називати кого-небудь ім’ям згідно з його чином; титулувати. — Тільки з уговором піду: щоб ні ти, ні жінка твоя, ні сім’я твоя, щоб не величали мене благородієм (Кв.-Осн., II, 1956, 322); // ірон. Називати когось яким-небудь ім’ям, прізвиськом, образливим або не відповідним, не властивим йому. [Xрапко (набік):] Щоб тобі язик руба став, як ти мене чортом величаєш! (Мирний, V, 1955, 158); За її горластість весь вагон уже величав бабу комендантом (Гончар, Таврія.., 1957, 454); // розм. Називати по батькові. Ніхто не смів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її..: Семенівна (Кв.-Осн., II, 1956, 223); [Шумейко:] От таке! Чи ж не Андрійовичем його величають? (Мик., І, 1957, 463); // Взагалі називати. Вранці Марко до наймички Ручки простягає І мамою невсипущу Ганну величає (Шевч., І, 1951, 316); Вашій старій, як Ви величаєте свою дружину, мій аж до землі низенький поклін (Мирний, V, 1955, 387).
2. Прославляти, вихваляти, звеличувати. — Славно, славно! — закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість (Фр., IV, 1950, 69); Піснею Вітчизну величають (Дор., Серед степу.., 1952, 39); Стрічайте юних, стрічайте, епоху в піснях величайте! (Тич., До молоді.., 1959, 26).
3. фольк. Вшановувати когось, співаючи на його честь обрядову пісню. [Дранко:] Просимо дорогих гостей величати наших молодих весільною піснею (Кроп., І, 1958, 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 321.