ВЕРЕДИ́ТИ, джу́, ди́ш, недок., перех. Завдавати болю, уражати хворе місце. Той регіт гострим ножем упивався Христі в серце, вередив і без того нетерплячу болість руки (Мирний, III, 1954, 77); * Образно. [Пріська:] Де ж вона, бідна, була до сього часу? [Пилип:] Не питав, дочко, не питав. Не хотілося болячки вередить (К.-Карий, І, 1960, 469).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 327.