ВЕРЕДУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., без додатка. Виявляти незадоволення, мати примхи. Сходить сонечко — вона [панночка] вередує, і зайде — вередує. І те не добре, й те не до ладу (Вовчок, І, 1955, 16); Ванько вередував і не хотів спати, доки не прийде татко й не розповість йому казки (Панч, II, 1956, 254); // без додатка і ким, чим. Перебирати, бути надто вибагливим. І почали вередувать [Жаби]: "Не хочемо! Не треба нам такого! Ходімте Доленьку благать, Щоб короля дала живого" (Гл., Вибр., 1957, 160); На коні сидів [Синявін], як юнак, і, незважаючи на свою огрядність, не вередував кіньми (Ле, Міжгір’я, 1953, 69); // над ким, заст. Знущатися, збиткуватися. До часу над слабим, хто дужчий, вередує (Г.-Арт., Байки.., 1958, 45); Чи я коли думала, що та сквасніла стара кокетка буде надо мною вередувати? (Л. Укр., III, 1952, 523).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 328.