ВИЖИДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ВИ́ЖДАТИ, ду, деш, док. 1. перех. Чекати кого, що-небудь. — Я терпеливо ждатиму на тебе [Бориса], вижидатиму тебе, як сходу сонця (Фр., III, 1950, 449); Над лугами ворон кружить, За життям своїм не тужить, Пазурі здіймає хижі, Вижидає крові-їжі (Мал., II, 1956, 278); А той, тихий та тверезий, Богобоязливий, Як кішечка підкрадеться, Вижде нещасливий У тебе час та й запустить Пазурі в печінки (Шевч., І, 1951, 239); Він пропонував виждати ворога й раптовим наскоком з усіх боків розбити (Янов., І, 1958, 158).
2. неперех. Чекаючи слушного моменту, зволікати з виконанням дії. А Василь усе вижидав та усе в кишені довбавсь, а далі витяг капшучок (Кв.-Осн., II, 1956, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 395.