ВИ́ЛИНЯЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до ви́линяти. Настя дивилась на його білий, вилинялий від сонця чуб, на веснянкувате обличчя (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 196); Підходить [батько] до волохатих, ще не вилинялих за зиму коней, дивиться на Карого, похитує головою (Стельмах, II, 1962, 268).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 422.