ВИ́ЛЯСК, у, ч. 1. Гучний звук, утворюваний від плескання, ляскання, ударяння об що-небудь. Десь розлігся такий виляск, що аж за озером одлунало… (Вовчок, VI, 1956, 336); Прискакує [Килина] до нього і пацає з виляском долонею по плечах (Л. Укр., III, 1952, 236); — А сини де? Де фронтовики? І вслід за цим виляски канчуків і приглушений стогін… (Гончар, Таврія.., 1957, 563).
2. Пронизливий звук, у який переходить голосний крик, спів, сміх і т. ін. З виляском, з тюканням застрибала довкола кривляки вдоволена дітвора (Гончар, Таврія, 1952, 282); Сміх був роблений, сухий, з якимись істеричними вилясками. Степан ладен був заткнути їй [тещі] горло, щоб ущухло оте лящання (Загреб., Спека, 1961, 303).
3. перев. мн. Відзвук, луна. А в панському саду соловейко чи плаче, чи сміється, аж виляски розлягаються (Вас., I, 1959, 112); Різнобійний гамір, жарти, сміх вдарились у паркани, вилясками обізвались за городами (Стельмах, На.. землі, 1949, 363).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 427.