ВИМАГА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., рідко ВИ́МОГТИ, ожу, ожеш; мин. ч. ви́міг, могла, ло; док., перех. 1. Настирливо просити що-небудь у когось. Аби трохи в матері забряжчало в калиточці, зараз і почне [дочка] вимагати (Вовчок, І, 1955, 17); З тяжкою бідою я вимогла, що мене до нього допустили (Фр., III, 1950, 111); Уже передзвонили й до служби, а піп усе просить бабусю, щоб як-небудь налаяла свого злодія, поки таки виміг, що сказала: — Та цур йому, пек! (Україна.., І, 1960, 147).
2. Ставити перед ким-небудь якусь вимогу; пропонувати в категоричній формі зробити щось. Він [Іван] не герой… і хто має право вимагати від нього геройства? (Коцюб., II, 1955, 221); Всі затремтіли і сповнились гніву. Усі вимагають Кари злочинному (Зеров., Вибр., 1966, 305); [Вартовий:] Понад сто козаків з куреня отамана Лубенка, озброєні, вимагають звільнити сотника Горобця (Корн., І, 1955, 235); — Бач, мене просять.. Раніше викликали, вимагали з’явитись, а тепер просять (Гончар, Тронка, 1963, 174).
3. Зобов’язувати до чого-небудь, змушувати робити саме так. Перед тим, як сісти снідати, він чемно відрекомендувався, як цього вимагали місцеві звичаї (Смолич, І, 1958, 47); Шкода й віддати такого скакуна, але що ж робити, коли того вимагають обставини… (Донч., І, 1956, 140); // Потребувати чого-небудь. Драглисте багно огидно чвакало під ногами, і кожен крок вимагав затрати страшних фізичних зусиль (Тют., Вир, 1964, 321); — Всяке нове діло вимагає досвіду, — говорив Майборода (Кучер, Чорноморці, 1956, 423).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 427.