ВИ́МУЧЕНИЙ, а, е. 1. Дієпр. пас. мин. ч. до ви́мучити 1. Знати її по лиці, що втомлена, вимучена клопотом (Л. Укр., IV, 1954, 213); Ще так недавно і так давно проводжали його в далеку дорогу і Марія, і лихоманкою вимучений Григорій, і споважнілий Максим (Стельмах, Хліб.., 1959, 486).
2. у знач. прикм. З ознаками втоми, виснаження. Вимучені актори, у котрих очі горять від пекучого світла юпітерів,.. рушають за режисером (Ю. Янов., II, 1958, 61).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 437.