ВИО́РЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ОРАТИ, рю, реш; наказ, сп. ви́ори; док., перех. 1. Орючи, обробляти яку-небудь ділянку землі. [Ганна:] Оце як зосталася я без чоловіка, то свої півморга сама виорюю. Упряжуся з конем у плуга й орю (Мокр., П’єси, 1959, 113); Іван Волів таки запріг, Їм боки попоров і виорав обліг (Бор., Тв., 1957, 187); Виоремо тебе, ниво, обсіємо (Стельмах, II, 1962, 199).
2. перен. Вкривати зморшками (про обличчя). Легка хмарка смутку виорала зморшками його високе чоло (Рибак, Час.., 1960, 153).
3. Орючи, вивертати, видобувати що-небудь із землі. Виорює плуг поржавілі набої, І солодко в землю лягає зерно (Стельмах, Жито.., 1954, 47); — Гарні квіти [волошки], а ми з ними щороку боремося. Із корінням їх виорюємо (Донч., VI, 1957, 36).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 445.