ВИХИЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш і рідко ВИХИ́ЛЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ХИЛИТИ, лю, лиш, док., перех. 1. Висувати з чого-небудь або звідкись голову, тулуб і т. ін. Лисичка вихилила голову з нори, аж тут рушниця грим! (Фр., IV, 1950, 82); Та як тільки вихилив Панько голову понад браму, в ту ж мить пустився руками й зіскочив на землю, як кіт (Март., Тв., 1954, 164); Вихиливши у вікно голову, вона кидала очима затурбовані погляди, пильно дослухалася (Вас., II, 1959, 61); * Образно. Холодна ніч… З густої тьми журба якась могильна Вихилює лице своє бліде (Фр., XI, 1952, 18).
2. розм. Випивати до дна (перев. про алкогольні напої). От зеленого налили вина, Піднесли його Соловейкові; В одну руку він брав легесенько, Вихиляв усе за один ковток (Граб., II, 1959, 372); Одним духом вихиляє [Клим] чарку (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 124); — Ну, дай же, боже, щоб наші живими повернулися, а ми теж до того щасливого часу дожили, — приказала мати і вихилила одним духом келешок (Тют., Вир, 1964, 509).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 526.