ВИЧУ́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ВИ́ЧУНЯТИ, яю, яєш, док., розм. Ставати здоровим, одужувати (після хвороби, поранення і т. ін.). Підбадьорений доброю надією, юнак почав швидко вичунювати (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 150); Усе літо я хворіла, і тілько як почалися жнива — я вичуняла (Мирний, IV, 1955, 334); — Був ще двічі поранений.. Андрій-столяр. Усе ж вичуняв якось (Крот., Сини.., 1948, 23).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 540.