ВИШІ́ПТУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ШЕПТАТИ, пчу, пчеш, док., перех. і неперех., розм. 1. Пошепки говорити, висловлювати, розповідати що-небудь. — Що це? — ледь вишіптує Юрко з перестраху (Козл., Ю. Крук, 1950, 70); — А відки се має бути лист? — спитала вона. — Місцевий, — ледве вишептала я, закриваючи лице хусткою (Фр., III, 1950, 103); Вночі таткове ліжко мусить бути поряд з Дарчиним, щоб можна вишептати, витрясти з наболілої душі всі болі й сумніви (Вільде, Б’є восьма, 1945, 159).
2. заст. Лікувати шептанням, замовлянням. Довго знахурка вишіптувала і над Хведором, і над воском, і над водою (Мирний, III, 1954, 58); Кликали бабу. Вишіптувала "з ручок і ніжок", виливала переполох (Вас., Незібр. тв., 1941, 163); [Вареник:] Бабу Репиху покличте, щоб злизала або вишептала! (Кроп., II, 1958, 203).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 541.