ВО́ГНИК (розм. О́ГНИК), а, ч. 1. Зменш. до вого́нь 1, 2, 4. Сині вогники над сталлю горять… (Собко, П’єси, 1958, 266); Він працював без вогника (Гур., Наша молодість, 1949, 148); В очах поетових блиснув лихий вогник (Л. Укр., III, 1952, 701).
2. розм. Пухирчастий висип на обличчі. На щоці [в Солохи] огник (Кв.-Осн., II, 1956, 212).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 714.