ВОЛА́ТИ, а́ю, а́єш, недок. Те саме, що крича́ти; голосно кликати. Але хто те місце знає, де трухлявий пень і мох, той приходить і волає або й тихо каже: "Ох!" (Л. Укр., І, 1951, 273); — То чого ж вона ще на поміч волає? (Цюпа, Назустріч.., 1958, 64); * Образно. Волає вся земля: геть паліїв війни! (Рильський, Сад.., 1955, 12); // уроч. Звертатися до кого-, чого-небудь. [Павло:] Я не чіпаю твоєї честі, а волаю до неї (Стар., Драм. тв., 1941, 48).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 726.