ВО́ЛОСТЬ, і, ж. 1. У Київській Русі — територія, підпорядкована єдиній владі (князя, монастиря тощо). Усю землю розбила [княгиня Ольга], уставила волості (Скл., Святослав, 1959, 54); Важливим юридичним документом, що висвітлює майнові відносини у древній Русі, є жалувана грамота князя Мстислава Володимировича [сина Мономаха] новгородському Юр’єву монастирю на волость Буйце, писана у 1130 р. (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 492).
2. У дореволюційній Росії і в СРСР до 1929-1930 рр. — адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту. Тим часом на селі завелись нові порядки; вже завели волость (Н.-Лев., II, 1956, 259); Збагнувши до найменшої краплини науку старого Омеляна, він.. став найкращим чинбарем на всю волость (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 116); // Населений пункт, у якому була волосна управа. До волості було добрих вісім верстов (Коцюб., І, 1955, 34).
3. Приміщення волосної управи. Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати (Мирний, II, 1954, 198); Біля волості нудилися приїжджі селяни, чекаючи на прийом до "начальства" (Шиян, Баланда, 1957, 146).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 732.