ВОРУШИ́ТИ, ушу́, у́шиш, недок. 1. перех. Торкаючись кого-, чого-небудь, злегка рухати. — Доброго здоров’я! Спасибі! — обізвалась Мотря з садка, і її руки не переставали ворушити мечик терниці (Н.-Лев., II, 1956, 278); Морська вода ворушить колоду на піску (Ю. Янов., IV, 1959, 43).
2. перех. Перевертати що-небудь легке (сіно, солому і т. ін.). Олег ворушив у кутку купу сіна (Донч., II, 1956, 466); Вслід за ними йшли дівчата з граблями, ворушили скошене (Кучер, Пов. і опов., 1949, 245); // Перегортати які-небудь папери тощо. Згодом підходить [Острожин] до стола й починає ворушити газети (Л. Укр., II, 1951, 11); І не хотілося, і важко було ворушити оці ворохи другорядних папірців, які відкладав геть на вільніший час (Ле, Міжгір’я, 1953, 212).
3. перех., перен. Спонукати до діяльності, виводити зі стану байдужості; збуджувати. Повільно, але вірно, революційний страйк ворушить, будить, освічує і організовує народні маси для революції (Ленін, 19, 1950, 192); Панський пастух вештався скрізь, і скрізь, де він з’являвся, його зелені очі ворушили народ (Коцюб., II, 1955, 85); * Образно. Мій ум ворушать змучені народи — їм я віддав усі чуття мої (Граб., І, 1959, 171); // Згадувати, пригадувати, викликати в пам’яті. Їй [матері] дуже не хочеться ворушити старе своє горе, що залягло каменем на самому споді серця, свою гарячу і невеселу молодість (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 123); Михайло Лаврентійович ворушить в пам’яті згадки з своїх молодих років і перекази батьків та дідів (Вол., Самоцвіти, 1952, 102).
4. неперех. Злегка рухати чим-небудь. Дід лежав і не ворушив ні одним [суглобом] (Мирний, I, 1954, 193); Ледве ворушачи губами, вони розмовляли шепотом (Трубл., II, 1955, 66); // Надавати руху чому-небудь. Знову лягає рука на регулятор. Бронепоїзд ледь-ледь ворушить колесами (Донч., І, 1956, 495).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 743.