ВО́ТЧИНА, и, ж. У давній Русі, а згодом у Російській державі до XVIII ст. — феодальна земельна власність, яку можна було заповідати, продавати тощо. Про себе розказував, що він є поміщик, що у нього вотчина (Кв.-Осн., II, 1956,328); Землі, що належали феодалам на правах цілковитої власності, називались вотчинами (Іст. СРСР, І, 1956, 92); * Образно. [Горський:] Ярошенко перетворив редакцію на свою вотчину (Лев., Нові п’єси, 1956, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 745.