ВПІРНА́ТИ (УПІРНА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВПІРНУ́ТИ (УПІРНУ́ТИ), ну́, не́ш, док. 1. Занурюватися, заглиблюватися в рідину. А сестриця пірникоза Плаває, впірнає Та все бідна своїх шатів Дорогих шукає (Рудан., Тв., 1956, 98); Він кинувся туди [у воду] й за хвилину витяг на берег діда. Тоді він упірнув удруге й десь надовго зник (Л. Янов., І, 1959, 320); // Заглиблюватися в що-небудь м’яке. Тільки що вона вернулась до світлиці і знов важко впірнула в крісло, надворі загуркотів віз (Н.-Лев., IV, 1956, 45); Впірнути в сніг.
2. перен. Входити, вскакувати в шо-небудь, кудись, зникаючи з очей. Ми знову впірнаємо в пітьму (Коцюб., II, 1955, 363); Сахно перетяла галявину й впірнула у хащі туй (Смолич, І, 1958, 77).
3. перен. Цілком, повністю віддаватися якомусь заняттю, справі, почуттю і т. ін. Він, спершись ліктем на стіл, прислухався, яке слово хто скаже, і впірнав у задуму (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 560); Спустила [Галина] штору, увімкнула штепсель настільної лампи, дістала книжку, впірнула в неї (Крот., Сини.., 1948, 12).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 751.