ВТОПА́ТИ (УТОПА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВТОНУ́ТИ (УТОНУ́ТИ), втону́, вто́неш, док. 1. без додатка. Те саме, що тону́ти. Сестриця не слухала, на кладку ступила; Кладочка схитнулась, сестриця втонула (Чуб., V, 1874, 202).
2. у чому. Загрузати, зав’язати (в багні, снігу і т. ін.). Ззаду, намагаючись не відставати, втопала в снігу баба Федора (Донч., III, 1956, 131); // Поринати, заглиблюватися в що-небудь м’яке. Гнат мовчав, пильно дивлячись на обличчя дружини, що втонуло в білій подушці (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 308).
3. у чому, перен. Бути невидимим, зникати з очей. На схилі гори утопають в зелені садів невеликі одноповерхові будинки (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 5); Гарні краї ті далекі, В казковій втопають красі (Нех., Казки.., 1958, 62); Віюк устав і погупав знов у далекі печери, та швидко втонув у темряві (Фр., III, 1950, 138).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 775.