ВІДДУ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відду́ти 2. Лице його [чоловіка] заплоске, губи, з котрих долішню звичайно зубами прикусував, трохи віддуті (Фр., VIII, 1952, 113); // у знач. прикм. Ходять ті ченці.., схожі не на смирних голубів, а на задерикуватих півнів з гордо піднесеним гребенем і оддутим волом (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 410).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 582.