ВІДКИ́НЕНИЙ, ВІДКИ́НУТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відки́нути. Він уже здалеку ніс одкинену ліву руку й, добігши до столової, простяг її в напрямку дверей. — Геть!.. геть з хати!.. (Коцюб., І, 1955, 404); У морок глянув я — й здалось, немов отут передо мною висіло чорне довге щось з одкинутою головою (Тич., II, 1957, 105); А він, відкинутий усіма, ще стояв під насипом, лютий, наїжачений, мовби не йняв віри, що колона так і пройде, не зупинившись, і не покличе його до себе (Гончар, II, 1959, 117); Восьмого травня німці були відкинуті на останній рубіж перед Севастополем (Кучер, Чорноморці, 1956, 560); Другий такий самий шпиль [гори], одкинутий в тихій воді, висів униз (Н.-Лев., І, 1956, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 591.