ВІДНЯ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відня́ти 1. — Йому дали село, одняте в одного польського дідича, повстанця (Н.-Лев., І, 1956, 598); Цю узбечку, відняту в оскаженілих ішанів, вони завжди бачили неодмінно в товаристві Юрського (Ле, Міжгір’я, 1953, 382); // відня́то, безос. присудк. сл. На початку утворення Радянської влади в Казахстані у баїв було віднято право голосу (Донч., І, 1956, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 613.