ВІДРЕ́ЧЕННЯ, я, с. 1. тільки одн., рідко. Дія за знач. відректи́ся. Полюбили оба одну бідну, нужденну робітницю.., навиклу до мовчазного послуху, до покірливості безграничної, до відречення від власної волі, від власної думки (Фр., І, 1955, 307).
2. Офіційний документ про відмову від своїх прав, поглядів і т. ін. Покинутий своїми військами, цар змушений був здатися: він підписав відречення від престолу і за себе і за свого сина (Ленін, 23, 1950, 323).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 628.