ВІКОВІ́ЧНИЙ, а, е. Який живе, існує протягом багатьох віків. З півмилі од замка, серед густої зарості, на долині ріс на самоті віковічний дуб (Стор., І, 1957, 385); На Узгір’ї, серед віковічного лісу, здіймався у височінь білий палац з класичними колонами (Бурл., О. Вересай, 1959, 88); // Який триває віками. Віковічна боротьба двох станів, панського й мужичого,.. ніколи не кінчалась (Коцюб., І, 1955, 335); Возз’єдналися всі українські землі в єдину велику соборну Радянську Соціалістичну Україну… Здійснилася віковічна мрія українського народу… (Вишня, І, 1956, 293); // Який існуватиме, триватиме завжди, вічно. В 1840 році Тарас.. надрукував свого першого "Кобзаря" .. З цього і почалася віковічна Шевченкова слава (Мирний, V, 1955, 312); І все виникають у пам’яті втрачені друзі, що сном віковічним заснули на Волзькому лузі (Голов., Поезії, 1955, 145); // Який існує споконвіку. Внизу шуміло віковічне море (Криж., Калин, міст, 1940, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 672.