ВІ́ШАЛЬНИК, а, ч. 1. зневажл. Той, хто здійснює репресії, вішав людей. Коли угорські окупанти загарбали Закарпаття, Хорті знав, кого послати туди вішальником (Скл., Карпати, II, 1954, 33).
2. Той, хто повісився або страчений через повішення. — Коли ви вивезли матір за царину.. та й покинули на великому тракту на розпутті, де ховають вішальників та шибеників, то я й покину вас (Н.-Лев., II, 1956, 24); І присипали його [Семена] тіло землею в Найпоганішому місці, ніби навмисно хотіли, щоб і померті він був один. Бо вже таке право для вішальників (Ірчан, II, 1958, 314).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 692.