ГАРА́ЗД1, невідм.
1. часто. Уживається для вираження згоди; чудово, нехай буде так; добре. — Гаразд, добре! Усього навезу! — сміється гірко Пилип (Мирний, III, 1954, 8); — Гаразд, гаразд, мовчатиму, коли так хочеш (Л. Укр., III, 1952, 748).
2. присл. Добре, як слід, належним чином. Знаєш гаразд, як твій брат Еней, блукаючи морем Вздовж берегів негостинних, спізнав усю лють і запеклість Серця Юнона (Зеров, Вибр., 1966, 240); Але що це за машини, гаразд не можна було добрати (Донч., І, 1956, 58); // у знач. присудк. сл. Очі Марії сяють радістю. Він розуміє, що все гаразд (Довж., Зач. Десна, 1957, 591).
Раз та (да) гара́зд вив. раз.
ГАРА́ЗД 2, у, ч., діал. Щастя, благополуччя. Я гаразду не зазнала, та вже й не зазнаю (Сл. Гр.); Сердечне бажаю Вам здоров’я та всякого гаразду (Коцюб., III, 1956, 264); Челканов, Касандров, Грозний і Курило прагнули насамперед до створення зовнішнього, показного гаразду і зовнішніх успіхів (Мик., II, 1957, 495); // Те саме, що гара́зди. По-хазяйському, бачу, зробив молодий, — похвалив Васюта Федора, — і молоду файну вихопив, і господарського гаразду набрався (Цюпа, Назустріч.., 1958, 446).
◊ На гара́зд — на добре, до речі, до ладу. Чи буде це на гаразд? (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 29.