ГАРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок.
1. Видавати низькі погрозливі звуки (про тварин). — Ти знав, кяжу, Рябко, що Пан не буде спати: До чого ж гавкав ти?.. на що ж було гарчати? (Г.-Арт., Байки.., 1958, 52); Ліниво гарчали пси на ланцюгах (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 577); // Звучати низько, погрозливо, ніби ричати. В комедіях він [голос] хрипів, гарчав, присвистував і часом робився тоненьким тенорком (Думки про театр, 1955, 129); * Образно Над ним (невідомим] зовсім низько грізно гарчав грім (Донч., II, 1956, 475).
2. перен., розм. Сердито бурчати, висловлюючи незадоволення Аж гарчить — так на меншого кричить (Укр. присл.., 1955, 14); — Що діється в камерах? — гарчить інспектор (Козл., Сонце.., 1957, 149).
3. перен. Утворювати визькі звуки із скреготом, гуркотом і т. ін. при ударах або терті (про металеві предмети). Коло дверей замок торготів, гарчав (Мирний, I, 1954, 272); // Утворювати такі звуки при дії (про інструменти, механізми і т. ін.). Свердло гарчало, шипіло, вганяючись у породу, і з гуркотом видувало струмені пороху (Досв., Вибр., 1959, 198); [Сухарик:] По дорозі невпинно рипіли вози, скреготіли танки, гарчали грузовики (Коч., II, 1956, 345).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 36.