ГИДО́ТА, и, ж.
1. тільки одн. Те, що викликає огиду. — Звеліть вимести всю цю гидоту, викинути негідне, вимити підлогу та вікна (Моє життя в мист., 1955, 167); Княгиня Ольга побачила бідність Константинополя, гидоту й бруд, які звичайно заводяться у пихатого, але неохайного господаря (Скл., Святослав, 1959, 169); // Поганий, підлий вчинок; підлість, мерзотність. [Калеб:] Ми розумієм так твоє мовчання, що ти нічим не можеш оправдатись, бо тямиш всю гидоту свого вчинку (Л. Укр., III, 1952, 69); — І те знаю, що кожному з вас він може першу-ліпшу гидоту зробити. Такий він тип (Шовк., Починається юність, 1938, 210).
2. перен. Про підлу, мерзенну людину; погань. Гордо встала Оксаночка: — Щоб такій служить гидоті [шляхтячу], Крайте смерть на ешафоті (Мал., Зве-нигора, 1959, 235); Я жандармів тих понищу, від гидот життя очищу (Тич., II, 1957, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 60.