ГЛЕЮВА́ТИЙ, а, е.
1. З домішкою глею (див. глей11). Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі (Коцюб., II, 1955, 84); Він сам зняв піджак і картуз, ухопив заступа і почав кидати глеювату землю (Донч., V, 1957, 132).
2. Вкритий глеєм (див. глей1 2). Виброджували цілий Сугаклей у пошуках глибокого місця, на якому їм можна було б плавати, тримаючись руками за глеювате дно (Ю. Янов., І, 1958, 509).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 81.