ГОРОПА́ХА, и, ч. і ж., розм. Людина, яка постійно живе в горі, біді; бідолаха. Здорово знемагав на похмілля, не міг і голови звести горопаха (Гр., II, 1963, 391); Не було в своїй стороні Федорові роботи. 1 він разом з такими ж, як сам, горопахами, не мало поблукав по світі (Збан., Незабутнє, 1953, 58).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 137.