ГРАБІ́ЖНИК, а, ч. Той, хто грабує. — Ну, а бувають же у вас усякі злочинці, грабіжники, злодії? Треба ж таких карати, а задля цього треба й суд мати (Мирний, IV, 1955, 331); — Всі, які були, судна, ті ж таки грабіжники заграбували, погнали за море з народним добром (Гончар, Таврія.., 1957, 333); Воєнні союзи імперіалістів ніколи не відзначалися достатньою міцністю, бо це були союзи грабіжників, агресорів (Ком. Укр., 5, 1965, 62); * Образно. На підмогу пастухам додано ще злющих кудлатих псів, лютих ворогів сірого грабіжника-вовка (Донч., І, 1956, 111).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 151.