ГРУ́ДДЯ́1, гру́ддя́, с.
1. Збірн. до гру́да1 1. — Шпурляй на його груддя! — гукав Івась на Грицька, що стояв з грудкою у руках на окопі (Мирний, IV, 1955, 97).
2. Те саме, що гру́да1. 2. Оце згадав Давид — аж загорілися роз’ятрені спогадом ноги, розбиті, в крові: тягли ж на аркані по мерзлому грудді (Головко, II, 1957, 179); * У порівн. По.. обличчі Загайчика поскакала усмішка, як по грудді (Вільде, Сестри.., 1958, 68).
ГРУ́ДДЯ2, я, с. Збірн. до гру́да2. Молодий солдат оглянувся на груддя тліючих руїн (Довж., Зач. Десна, 1957, 271); 3 груддя зруйнованих стін в усі боки поповзла потривожена комашня (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 191).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 179.