ГУКО́НУ́ТИ, ко́ну́, ко́не́ш, док., однокр., розм. Підсил. до гу́кну́ти. Аж ось ударили в дзвін. Зично та гучно гуконув він на всю околицю, оповіщаючи людям про свято (Мирний, IV, 1955, 100).
ГУКОНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., однокр., перех. і неперех. Підсил. до гукну́ти. Що тепер із ним зробилось! Де в біса й сила тая ділась! А то було як гуконе (Гл., Вибр., 1957, 41); -Вассси-и-лю! —гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася (Мирний, IV, 1955, 14).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 190.