ГУНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., розм.
1. Швидко, навально рушити в якомусь напрямі. З усіх кутків так і гунули всі до гурту (Вас., II, 1959, 131); Машини як гунули по степах, земля гуде (Ю. Янов., І, 1954, 222).
2. Важко, з шумом упасти. Слідом гунула, одколовшись від берега, велика брила рудої землі (Кол., Терен.., 1959, 38); Хлопець уже мчав до берега.. Зненацька він гунув кудись униз (Донч., II, 1956, 532).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 194.