ГУРЧА́ТИ, чу́, чи́ш, недок., розм. Видавати, створювати протяжний, розкотистий звук, шум і т. ін. Блискавиці раз поз раз миготіли, висвічуючи у невеличкі вікна, а грім гурчав (Мирний, IV, 1955, 88); Голосно гурчав мотор автомобіля, певно, шофер вже заганяв на ніч свою машину в гараж (Кучер, Полтавка, 1950, 4); Десь кудкудачуть кури і гурчить літак (Довж., III, 1960, 386); * Образно. Аудиторія [гірників] задоволено гурчала, і перегомін кількох десятків голосів зливався в джмеляче гудіння (Досв., Вибр., 1959, 283).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 197.