ДВО́Є, двох, числ. кільк. Збірн. до два. Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини (Вовчок, І, 1955, 273); Був собі дід та баба. З давнього давно, у гаї над ставом, Удвох собі на хуторі жили, Як діточок двоє, — Усюди обоє (Шевч., І, 1951, 311); Двоє барил з водою стояли коло стіжка (Н.-Лев., II, 1956, 196); Під стінкою на вичовганій канапі сиділо ще двоє пасажирів (Панч, Синів.., 1959, 4); [Дудар:] Я хочу сказати цьому дідові двоє слів (Мик., І, 1957, 82); Зосталася Яресьчиха з трьома дітьми: двоє дочок і син (Гончар, Таврія.., 1957, 9); // у знач. ім. Вже можна було розібрати, що там [у човні] сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного (Коцюб., І, 1955, 386); Кажуть, якщо двоє палко покохали.., То для них, хороших, праця вдвічі мила, То ж у кожнім серці — вдвічі більше сили (Гірник, Друзі.., 1953, 44).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 221.