ДВОЇ́ТИСЯ, двої́ться, недок.
1. Ділитися надвоє; роздвоюватися. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись (Л. Укр., III, 1952, 671); Подорожні минули вже луг. Тут дорога двоїлася (Шиян, Гроза.., 1956, 665); // Ставати, бути подвійним, суперечливим; спрямовуватися одночасно на два предмети, дві сторони чого-небудь (про думки, почуття). Свідомість його двоїлась. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на світі (Коцюб., II, 1955, 346); У Мартохи двоїлось почуття: і дражнило її панське втручання в її родину, і підлещала панська ласка до її дитини (Л. Укр., III, 1952, 636); — За нове життя треба битися! Двоїтися, вагатися я не стану! (Горд., II, 1959,324).
2. Здаватися подвійним, подвоюватися (про предмети). Почало темніти, а Параска від вікна не одходить. Світ то двоїться, то троїться у її очах (Мирний, IV, 1955, 62); І коли в очах уже.. двоїлися зорі, вона співала йому колискові про журавля, про чайку (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 216).
◊ Двої́тися в оча́х (звичайно безос.) — те саме, що двої́тися 2. Хто, як-то кажуть, боїться, тому в очах двоїться (Козл., Сонце.., 1957, 22); Руки починали боліти. Від напруження двоїлось в очах (Трубл., II, 1955, 83).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 2. — С. 222.